Розвиток громад

Третій сектор в Україні, як незалежна бід держави суспільна сила знаходиться зараз на етапі становлення. Аналогічну ситуацію в різних варіаціях можна спостерігати і в інших країнах колишнього СРСР.

Можна по-різному ставитися до десятирічного періоду незалежності третього сектору України, але очевидно одне - некомерційні організації можуть, при бажанні, не лише виступати в ролі партнерів органів місцевого самоуправління та державних структур у вирішенні соціальних проблем, але й стати альтернативою державно-муніципальному бюрократичному апарату.

Різні дослідники громадянського суспільства розглядають два найважливіших завдання неприбуткових недержавних організацій:

· надання різноманітних видів послуг та перерозподіл ресурсів для цільових груп (мікрорівень);

· захист прав та лобіювання інтересів цільових груп у владних структурах усіх рівнів, а суспільних відносин (макрорівень).

Розвиток неприбуткових недержавних організацій, наприклад в Україні, призвів до утворення прошарку професіоналів, які користуються незрозумілими для пересічного громадянина поняттями і термінами. Одним з таких понять є "третій сектор". Всі теоретичні надбання, з яких витікають в подальшому стратегії донорських організацій, вибудовуються на три секторній моделі. Однак, три секторна модель не роз'яснює проблеми в ситуації, коли, наприклад, НДО очолюється міським головою, а певна сфера бізнесу належить міністру або іншому посадовцю високого рівня. Як в таких умовах працює ця схема?

Трисекторна модель - виключно економічна схема. її ж перетворюють в ідеологічну схему, намагаючись пояснити стосунки влади та суспільства, особливо в посткомуністичних країнах. Це призводить до дезорієнтації груп активістів та недержавних організацій. Особливо, якщо за цю схему ще й платять грантові кошти. Крім того, пояснювати проблеми становлення громадянського суспільства, виходячи тільки з економічних моделей, не зовсім правильно. Для вирішення цих теоретико-практичних проблем необхідно врахувати також мікро- і макрорівневі завдання третього сектора.

Для завдань мікрорівня три секторна модель повністю себе виправдовує. Оскільки вона ділить організації за принципом отримання і розподілу ресурсів, а також за формою власності та відношення до отримання прибутку. Саме за цією схемою виникають визначення організацій третього сектору як неприбуткових, некомерційних, непідприємницьких та ін.

Для завдань макрорівня три секторна модель з наведених вище причин не працює, оскільки ми переходимо зі сфери економічної діяльності в політичну. І тут можна запропонувати опозиційну двополюсну модель розподілу суспільства на суспільну та приватну сфери («public» та "private"). Абсолютно очевидно, що бізнесмен чи бізнес, що не належить владі, більше зацікавлений у посиленні громадянського суспільства і буде більш активно співпрацювати з третім сектором, ніж бізнесмен, котрий сидить під прикриттям державних та муніципальних структур. Тож першого бізнесмена можна віднести до "приватників" ("private"), як і всі незалежні організації третього сектору. Вищезазначену громадську організацію з мером на чолі ми можемо спокійно віднести до табору "суспільників" («public»)

Для бюрократичної влади вигідно, щоб діяльність громадських та благодійних організацій обмежувалася тільки мікрорівнем. При цьому, НДО перетворюються в підрозділи державних структур по роботі з населенням, що фінансуються з позабюджетних або бюджетних джерел.

Між суспільством та владою існує рухлива демаркаційна лінія (у нашому випадку - це політичні партії, навколо політичні організації та структури, втому числі і третього сектору. Для деяких саме "котлета демаркаційної лінії", що складається з індивідів, котрі прагнуть влади, найбільш "смачна" частина). Якщо суспільство не заповнює ніші, в тій же соціальній сфері, ці ніші займають організації типу "суспільників". Ця вируюча демаркаційна лінія - своєрідне поле становлення громадянського суспільства. Саме тут виникають визначення організацій громадянського суспільства як недержавних та неурядових. Загальна картина в цілому нам здалась схожою на "гамбургер".

...ТРИ ЙОГО СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ

Стало вже звичним нарікати на неефективність третього сектору в Україні. Нас (громадських організацій) за деякими даними вже більше ЗО тисяч, а ми ніякої сили собою не являємо і основним мотивом влади у взаємодії з третім сектором є популізм, особливо в передвиборчий період.

Ми довго розмірковували над причинами такого повільного розвитку і, переглянувши праці різних класиків політичної та економічної думки, дійшли певних висновків. Для того, щоб громадський рух став суспільною силою, необхідно, щоб він мав:

· економічну базу;

· соціальну базу;

· ідеологічну базу.

Щодо третього сектору, це можна розуміти наступним чином: Економічна база:

1. Розвинуті традиції благодійності та меценатства;

2. Розвинуті традиції участі населення у діяльності третього сектору;

3. Діючі механізми соціального інвестування, фонди місцевої громади, пільги, соціальне замовлення, муніципальні гранти, продуктові банки і тому подібне.

4. Можливість самофінансування.
Соціальна база:

1. Широка клієнтська база, зацікавлена в послугах та ресурсах організацій третього сектору;

2. Рідня, друзі, знайомі клієнтів, які теж є зацікавленими в діяльності організацій третього сектору;

3. Жителі міста, чиї проблеми вирішуються завдяки діяльності неприбуткових організацій.

Ідеологічна база:

Вираз "розвиток фандрейзингу шляхом диверсифікації керівного органу", що в просторіччі може звучати як, наприклад, "створення ради попечителів" злякає не тільки звичайного клієнта НДО, але й активіста третього сектору. Під ідеологічною базою ми розуміємо:

1. Прості та зрозумілі населенню лозунги та ідеологеми;

2. Діючі канали розповсюдження інформації, лозунгів та ідеологем серед соціальної бази та груп впливу.

* - НДО-Інформ №3 (15) березень, 2003

Зелений туризм - це специфічна форма відпочинку в селі, коли проживання, харчування та обслуговування туристів забезпечує сільська родина. Найціннішим туристичним ресурсом села є мальовнича українська природа, брак спілкування з якою відчувають більшість мешканців міст. У різних регіонах України можна скористатися й цілющими властивостями природи. Йдеться про ландшафтний, кліматологічний, бальнеологічний та інші чинники. Крім того, українське село має багатий пізнавальний потенціал, бо зберегло чимало історичних пам’яток, етнографічних цікавинок, традицій народних промислів, мало відомих міським мешканцям. Житель великого українського міста сприймає сільський побут, культуру села як захопливу екзотику. Ще більшою екзотикою село видається іноземному туристові. Завдяки природному розмаїттю цей вид відпочинку можна практикувати в усіх регіонах України.

Сьогодні сільський туризм розвивається в Криму, Київській, Полтавській, Хмельницькій, Тернопільській, Одеській, Херсонській, Миколаївській областях, а також у карпатському регіоні - на Львівщині, Івано-Франківщині, на Закарпатті та Буковині. Туристів найбільше цікавлять села, що лежать на морському узбережжі, неподалік річок та озер, у горах, поблизу джерел мінеральних вод, покладів лікувальних грязей. Відвідувачів притягують також ті місцевості, які пов’язані з визначними подіями української історії та культури (Диканька, Опішня, Петриківка тощо). Останнім часом поширюється специфічна форма сільського туризму - релігійне паломництво до найвідоміших святинь (наприклад, у селі Зарваниці на Тернопільщині).

Відпочинок на селі приваблює передусім мешканців великих міст України, які мріють хоча б трохи пожити в екологічно чистій місцевості, поласувати традиційними українськими стравами, приготованими з натуральних продуктів, відпочити від шаленого ритму життя в спокої мальовничої сільської садиби. Чимало людей вивозять дітей на село для оздоровлення. Туристів до села притягує також відчуття волі, якого не дають масові курорти. З господарем можна вигідно домовитись про терміни та умови проживання, про склад харчування, про екскурсії тощо. "Офіційний" турист такої свободи вибору зазвичай позбавлений.

Деяких людей приваблює екзотика сільської праці. Городяни хочуть показати своїм дітям, звідки береться хліб, молоко та інші продукти. Багато туристів прагнуть порибалити, вполювати дичину. Сільські господарі пропонують своїм гостям також різні розваги: катання на бричках чи санях, участь у традиційних народних святах, сільських весіллях тощо. На чорноморському та азовському узбережжях для туристів придумали навіть морські прогулянки на човнах, катерах та яхтах. Гірські місцевості притягають

Любителів активного відпочинку. Наприклад, карпатські села взимку переживають справжню навалу фанатів лиж та санок. Останнім часом сільський зелений туризм став улюбленим видом відпочинку для іноземців, які протягом тривалого часу перебувають в Україні: працівників посольств, іноземних представництв, банків, компаній, фондів та ін.

Чим вигідний зелений туризм сільському господареві?

У Західній Європі фермерів спонукала до обслуговування туристів та обставина, що тамтешній ринок виявився перенасиченим харчовими продуктами. Нині такий бізнес забезпечує сільським підприємцям 20 % прибутків. Український господар взявся до цієї незнайомої для нього справи через те, що втратив звичні джерела доходів: скорочення сільськогосподарського виробництва спричинило появу безробіття. Зелений туризм дає додатковий заробіток сільській родині і стимулює розвиток її господарства, оскільки постійно існує потреба забезпечувати туристів продуктами харчування. Спеціально для обслуговування відвідувачів господар годує свиню, козу, відновлює занедбаний сад, заводить пасіку чи рибний ставок. Настає день, коли для гостей стара хата стає затісною, і тоді закладають нову, з вигодами: ванною (чи душем) і туалетом, телефоном, водяним опаленням. Завдяки перебуванню туристів важливі стимули до розвитку отримує й саме село. Скажімо, ще п"ять років тому ні на Яблуницькому перевалі в Карпатах, ні вздовж шосе через нього, ні на водоспаді в Яремчому не було такої кількості яток, придорожніх кафе, магазинчиків, сувенірних та продуктових базарчиків, як тепер. А ці нехитрі комерційні заклади дають заробіток сотням селян. Крім того, перетворення того чи іншого села на центр зеленого туризму змушує місцеву владу будувати тут зручні дороги, приділяти увагу благоустрою населеного пункту.

Першими до туристичної справи беруться ті господарі, хто має хоч якісь "стартові" кошти. За даними Спілки сприяння розвитку зеленого туризму, витрати на те, щоб "підтягти" просту сільську хату до прийому туристів, становлять 600-700 доларів. Звичайно, перетворення сільського будинку на повноцінний міні-готель з усіма атрибутами цивілізації потребує набагато більше коштів. А ще ж господареві не завадить придбати хоча б недорогий автомобіль для обслуговування туристів, коня, лижі, санки чи човен для їхніх прогулянок. Одне слово, самотужки "розкрутити цю справу" подужає не кожний ґазда. Господарі потребують мікрокредитів на обладнання садиби, найкраще - взагалі безвідсоткових. Багато селян не наважуються брати позику в банку, бо не впевнені, що зможуть її безболісно повернути. Власник такої садиби має ще одну мрію - аби не заважала місцева влада. Бо, буває, зберуть господарів в обласній організації Спілки на семінар, атестують їхні садиби на готовність до прийому туристів, і щойно перші гості поїдуть – як, наче з-під землі, виростають чиновники з різних контрольних органів, насамперед – з податкової інспекції. Спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму довго намагається довести владним структурам, що господаря, який приймає у своїй садибі гостей, не можна прирівняти до його ж таки односельця, що торгує в придорожній крамничці жуйками та шоколадками. Отож "здирати" податок з цього господаря так, як з торгівця, не справедливо. Спілка підготувала пропозиції до законопроекту "Про особисте підсобне господарство": тут обслуговування туристів у сільській садибі визначено як підсобну діяльність сільської родини, а не як підприємницьку діяльність. Тому працю господаря щодо створення належних умов для відпочинку гостей протягом 5-10 років взагалі не потрібно оподатковувати (як це роблять в Угорщині, Польщі, Румуни). Принаймні, в тому разі, якщо кількість туристів, що одночасно відпочивають у садибі, не перевищує восьми осіб. Таку норму запропоновано внести до проекту Податкового кодексу України. Поки що згаданих двох актів не ухвалено, і податківці трактують ситуацію на власний розсуд. Тож інколи господарі не наважуються будувати великі будинки для прийому туристів чи просувати свої пропозиції на ринок - "щоб податкова не побачила".

Що має Україна для широкого розвитку зеленого туризму?

Серед мешканців українських міст та іноземців зростає попит на відпочинок у сільській місцевості. Маємо також досить багату пропозицію: унікальні природо-історичні ресурси села, відносно вільний житловий фонд для прийому туристів, трудові ресурси для їх обслуговування, традиційну гостинність господарів. Чого ж не вистачає для того, щоб сільський зелений туризм в Україні зміг реалізувати свій рекреаційний потенціал і став ефективним чинником розвитку села? По-перше, в Україні немає законодавчої бази для розвитку сільського зеленого туризму, зокрема, не визначено статус господарів, які приймають на відпочинок туристів, не створено сприятливих умов оподаткування для цього виду діяльності.

По-друге, село відчуває брак відповідної інфраструктури: фінансових установ для кредитування господарів, системи підготовки кадрів для зеленого туризму, культурно-побутової бази, належної транспортної мережі. Українському зеленому туризму також не завадило б розгорнути рекламно-інформаційну кампанію (зокрема через Інтернет), видавати каталоги, путівники на зразок "Відпочивайте в українському селі", "В село на Різдво", "Зимове село запрошує".

Як бачимо, сільський зелений туризм вдало поєднує інтереси тих, хто приїздить відпочивати, і сільських підприємців. Але ця вдячна справа потребує чималих зусиль і уваги законодавців, місцевих керівників та підприємців.

Володимир Васильєв,

голова Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні,

Сергій Пономарьов, експерт Спілки

(Журнал "100 тисяч", випуск 5, травень 2002 р.)

* - НДО-Інформ №2 (14) лютий, 2003

18 березня 2003 року відбулась зустріч групи журналістів з представниками Інституту соціокультурного менеджменту, які розповіли про розпочатий нещодавно спільно з прес-клубом реформ проект, що передбачає реалізацію освітньої програми для представників кіровоградських ЗМІ, які висвітлюють процес вирішення соціальних проблем на місцевому рівні силами громадськості.

На зустрічі було представлено перші результати роботи проекту, підтриманого Фондом Євразія за рахунок коштів, наданих Агентством з Міжнародного Розвитку США (USAID): навчально-методичний посібник "Інформаційне забезпечення процесу вирішення соціальних проблем на місцевому рівні", нову розробку на сайті presscat.org.ua в Інтернеті та свіжий випуск бюлетеню "НДО-Інформ".

За останні десять років в нашому суспільстві з"явилося багато нового. Зокрема бізнес і громадські організації. І якщо для бізнесу зараз чимало учбових закладів вже готують керівників і менеджерів, то для громадських організацій на державному рівні зараз такого немає. Це ще зовсім нові структури, які намагаються, і в більшості випадків успішно, вирішувати наші найболючіші проблеми, але часом їм не вистачає професіоналізму та системних знань. Цю прогалину частково компенсують інші громадські організації - ресурсні центри, покликання яких в тому, щоб надавати потрібну інформацію своїм колегам. Але часто спеціальної підготовки потребують не лише лідери та члени недержавних організацій, а й люди, які їх підтримують. Одним з найнадійніших партнерів і помічників для НДО є засоби масової інформації. Адже саме через них люди можуть дізнатися про те, наскільки гостро стоїть та чи інша проблема, які шляхи її вирішення.

"Зараз, безперечно, в засобах масової інформації є інформація соціального характеру, - говорить президент Інституту соціокультурного менеджменту Лев Абрамов. - Але, якщо говорити про третій сектор, то ця інформація переважно подієвого характеру - проведена якась акція; розпочався проект; для дітей-сиріт виступили артисти... Така інформація, безумовно, потрібна, але було б непогано доповнити її досвідом інших регіонів у вирішенні даної проблеми. Щоб активним громадянам не доводилося щоразу знову винаходити велосипед. Адже якщо узагальнити увесь досвід, накопичений хоча б в Україні, то отримаємо солідний багаж моделей вирішення соціальних проблем завдяки активності самих громадян".

Протягом кількох семінарів, передбачених проектом, журналістів планується ознайомити зі специфікою роботи громадських організацій, навчити Користуватися сучасними інформацій­ними

ресурсами. Цей проект є логічним продовженням проекту Третій сектор плюс четверта влада", спрямованого на те, щоб забезпечити інформаційний зв'язок між журналістами та громадськими організаціями. Саме для цього було створено в Інтернеті сайт presscat.org.ua, де представники НДО могли знайти потрібну інформацію у будь-якому зі 120-ти видань України та інших країн колишнього Радянського Союзу. Зараз, завдяки підтримці Фонду Євразія на сайті створені спеціальні модулі, які дозволяють журналістам і представникам громадських організацій обмінюватися інформацією і спілкуватися між собою. Тобто, є окремі блоки, де накопичується інформація від громадських організацій про справи та події у їхньому житті, в інших блоках журналісти можуть висловлювати свою думку у вигляді статей та інформації, яка могла б бути корисною для людей не тільки в нашому регіоні, але й, завдяки універсальному ресурсу Інтернет в усій країні та за кордоном.

Для тих же, хто не має доступу до Інтернет, а це переважно стосується районних газет, ІСКМ видає щомісячний бюлетень, в якому подається інформація про рань НДО в Україні та за її межами, про основні принципи існування цих організацій, про позитивний досвід та перспективи.

Навчально-методичний посібник "Інформаційне забезпечення процесу рішення соціальних проблем на місцевому рівні", який нещодавно вийшов з друку, адресований тим, хто хоче залучити до вирішення соціальних проблем широкі кола громадськості. Видання розповсюджується безкоштовно і буде корисним як для журналістів, так і для представників громадських організацій. Організації, які хочуть отримати цей посібник, а також бюлетень, можуть звернутися з офіційним запитом за адресою: ІСКМ, а/с 4/30, м. Кіровоград, 25006.

Увесь досвід розвитку країн колишнього Радянського Союзу, в тому числі і України, доводить, що вирішити соціальні проблеми сподіваючись як раніше на державу - неможливо. їх можна вирішити лише при широкій підтримці громадськості. А досягти цього без допомоги засобів масової інформації неможливо.

"Ми мріємо, - висловлює надію Лев Абрамов, - про те, щоб завдяки нашому проекту утворилась група журналістів, зацікавлених у висвітленні даної проблеми у газетах, радіо - та телепрограмах, що в свою чергу сприятиме розвитку третього сектору."

* - НДО-Інформ №3 (15) березень, 2003

Вважається, що одним з перших офіційних документів, який регламентував громадську діяльність, був "Статут благодійності", який було прийнято в Англії у 1601 році. Саме з цього часу почали діяти недержавні служби соціального забезпечення, а також "дружні" та "будівельні" товариства. За чотири сотні років громадський рух набув у світі великого впливу. І зараз відіграє надзвичайно важливу роль в соціально-економічному житті країн з розвинутою інфраструктурою.

В американському законодавстві, наприклад, є цілих 27 статей, які дають громадським організаціям право на звільнення від сплати податків. Тому не дивно, що на сьогодні в США нараховується 1 мільйон 600 тисяч НДО. Якраз вони і надають громадам послуги: стоять на варті суспільних цінностей; захищають інтереси громадян, досліджуючи нові проблеми в суспільстві; допомагають будувати та укріплювати общинний дух у своїх країнах. Що ж стосується Центральної, а особливо, Східної Європи, то тут громадські організації з'явились зовсім недавно. Ще років 10-15 тому сама думка про створення структури, що буде незалежною від держави, здавалася неприпустимою. Але з часом стереотипи поступово руйнуються. І сьогодні в світі існують сотні тисяч НДО, діяльність яких охоплює практично всі аспекти суспільного життя.

Що ж таке громадські організації? Це, перш за все, об"єднання людей, які зібрались для того, щоб допомогти собі та іншим без цілі отримання прибутку, тому їх іноді називають некомерційними організаціями. Це і місцеві клуби, і політичні об"єднання, що займаються лобіюванням, і групи, що надають соціальні послуги. Це ті, хто не змирився з ситуацією, а об’єднавшись, намагаються змінити щось у своєму житті самі. Вони стали такою ж невід"ємною частиною процесу демократизації як існування багатопартійної системи та вільної незалежної преси.

На відміну від держави громадські організації не об’єднані в одне ціле, не мають жорсткої ієрархії, не утримуються повністю на бюджетні кошти.

На відміну від бізнесу засновники організацій не розподіляють прибуток між собою, навіть якщо прибуток у них є, а віддають його на вирішення загальних проблем.

Через відмінність від цих двох секторів суспільства (держава і бізнес) громадські організації часто називають третім сектором. Третій сектор як і бізнес намагається орієнтуватися на всіх членів суспільства, але з точністю до навпаки: чим бідніша людина, чим важче їй живеться, тим більше уваги до неї з боку громадських організацій. Представники НДО намагаються покращити життя для всіх, не вимагаючи за це "золотих".

Діапазон таких організацій дуже широкий, і в різних країнах він включає різні типи організацій. Але всюди визнано, щодо третього сектору належать добровільні організації, благодійні фонди та інші фундації, а також організації, що працюють в галузі охорони здоров"я та довкілля, культури та філантропії. Кожна з цих організацій керується своєю власною суспільною, релігійною, або етичною місією і ставить за мету сприяння участі громадськості в демократичному процесі та розвитку громадянської ініціативи. Третій сектор надає допомогу в подоланні тих труднощів, що супроводжують рішучі економічні та політичні зміни у перехідний період. Шляхом розвитку сфери послуг та створення додаткових робочих місць, організації приносять суспільну користь та сприяють створенню так званого "суспільного добробуту", який неможливо виміряти з економічної точки зору.

Організації третього сектору також відіграють важливу роль і як представники інтересів громадян, і як постачальники інформації. Захищаючи інтереси людей, вони доводять думку громадськості до відома державного керівництва і таким чином впливають на вироблення суспільної політики. НДО можуть також сприяти полегшенню соціальної та економічної напруги в суспільстві, спрямовуючи його в конструктивне та мирне русло.

* - НДО-Інформ №1 (13) січень, 2003 рік