Наталія Заброцька
Учасниця «Школи громадської участі – 1», громадська організація «Золоті роки», м. Львів.
Для мене колись все почалося із центру «Ахалару», де я дізналася про Інститут соціокультурного менеджменту і про проект «Школа громадської участі». Коли я потрапила до Школи, де пройшла навчання і вбирала знання, що допомогли у діяльності вже після завершення навчання. До мене одного разу подзвонив Леонід Жовтило, який запропонував щось зробити на день соборності України, і з цього власне все почалося . Разом із Володимиром Оросом, Станіславом Черногором, Леонідом Жовтило у нас в 2013 році відбулися телемости, що проводилися неодноразово. Я хочу сказати, що це мене настільки зарядило і я віднайшла своє призначення – створення зв’язків між людьми. Спостерігаючи за тим, що більшість створює Центри місцевої активності, я вирішила для себе, що я хочу свою рідну школу зробити Центром соціальної активності.
Коли поставиш собі ціль, вона до чогось приведе. В мене є декілька ініціатив, наприклад, в громадській організації «Золоті роки» я працюю зі старшими людьми, створила психологічно-комунікаційну школу для старших людей і проводжу тренінги. Але хочу все ж таки акцентувати увагу на ініціативі «телемости», оскільки вона є ближчою до вас. Ця ініціатива є для мене джерелом натхнення.
Отже, з Дніпропетровськом у мене були переговори протягом трьох років, зокрема, з Олександром Мітьковим ми часто зустрічалися на різних заходах, обговорювали створення спільного проекту і нарешті ми дійшли до справи. Олександр Мітьков та Віталій Моргун займаються створенням цікавих мультиків, ми написали проект, де в рамках якого будуть показані мультфільми в школі у 2016 році. Я поїхала в майстерню «Минуле різне, майбутнє спільне», яку проводили тренери з Німеччини, вони працюють над вирішенням конфліктних ситуаціях між Грузією та Абхазією, у їх напрацюваннях є багато корисних методик, які вони передали і нам. Тож вони нам сказали, що потрібно робити спільні ініціативи з учасниками майстерні. Перша думка, яка в мене виникла – зробити центр соціальної активності. Друга думка виникла завдяки щирій любові до міста Львів, адже я себе відчуваю повноцінною Львів’янкою. Зараз у нашому місті спостерігається така ситуація, що у місті дуже багато переселенців і потрібно будувати з ними діалоги, треба комуні кувати, щоб позбутися якихось власних дещо негативних упереджень. Задля цього я познайомилася з жінкою із Краматорська Ольгою Ярибіною, тож ми створили спільний проект «Львів – спільне в різному», адже як виявилося, переселенці хочуть пізнавати львів’ян, їх звичаї, традиції, культуру і вони просто жадають, щоб ми їм про це все розказали. Ми у свою чергу зрозуміли, що люди із Східного регіону більш ділові, цілеспрямовані, активні, які досягають своєї мети. Ми це все виявили і розробили спільний проект «Жива бібліотека».
Ми розробили три проекти, і от в раках проекту «Львів – спільне в різному» у нас проходили діалогові зустрічі між переселенцями зі Сходу і львів’янами, де ці зустрічі закінчилися столом з вишитою картиною, і це є дуже класно, адже це є наша національна ідея. Друга частина проекту – це об’єднуюче різноманіття. Я разом з Олександром Мітьковим домовилися, що я дистанційно передам німецьку методику, на основі якої вони вже зробили тренінг по роботі з картою, все підготовили для телемосту. До допомоги також залучився Віталій Моргун і взагалі для реалізації ідеї зібралася ціла команда. Коли вони отримали методику, вони запустили її по всім класам у школі, а потім провели діалог за допомогою телемостів. Після того як у Дніпропетровську подивилися презентацію по телемосту, з’явилося багато охочих поїхати до Львова. Отже, діалогові зустрічі мали реальний ефект.
*Матеріали_другої_Національної_Конференції_Соціальна_анімація_для_розвитку_культури_та_громад_2015
Профілактичною кампанією «Я говорю алкоголю – ні!», що була реалізована за сприяння ІСКМ, ми намагалися змінити ставлення підлітків до вживання алкогольних напоїв. Наша організація прагнула продемонструвати підліткам і молоді можливість відпочивати і без алкоголю.
Бліц-опитування здійснювалось на центральній площі міста Кіровограда. За допомогою спеціально розроблених анкет волонтери проекту дізнавалися, що ж все-таки населення міста Кіровограда знає про проблеми дітей з обмеженими функціональними можливостями. Виявилось – майже нічого. Навіть родини, в яких є діти з вадами здоров’я, мало що знають про організації, які займаються такими питаннями, досить важко йдуть на будь-який контакт. Люди замикаються у своєму горі, а потім скаржаться, що їм ніхто не допомагає. Мабуть все-таки варто говорити, щоб тебе почули, діяти, щоб тебе побачили.
