Історія виникнення Центрів місцевої активності починається із початку минулого століття, коли з’явилася необхідність розвитку демократії на місцях. Такі Центри виникають у США, Великобританії, Росії.
У США громадські активісти зробили спробу використання шкільних будівель після закінчення навчальних занять у якості місцевих соціальних центрів. Протягом багатьох років шкільні будівлі використовувалися для проведення заходів місцевої громади. На першому етапі ініціатори цього руху використовували школи для адаптації емігрантів до нових умов життя в США, для забезпечення вільного доступу до освіти та організації дозвілля місцевого населення. Трохи пізніше було визначено нове призначення соціальних центрів, яке було направлено на подолання існуючого в той час розшарування між класами, етнічними групами та недовірі, що виникає на цій основі між ними. Завдання полягало вже не тільки в проведенні розважальних заходів для дорослих, а й у створенні умов для поліпшення всіх сфер життя місцевого співтовариства, у встановленні гармонії відносин між різними верствами суспільства та організації співпраці. Як стверджував родоначальник даного руху Роберт Фішер, соціальний центр діє як магніт залучення громадян до вирішення місцевих проблем. Мері Паркер Фоллетт, яка очолювала рух муніципальної ліги розширеного використання шкільних будівель, назвала соціальні центри установами «для подолання громадянської апатії, досягнення взаєморозуміння між різними групами, а також створення місцевих структур для інтеграції церкви, торгових асоціацій, лож і молодіжних груп».
Слід зазначити, що даний рух викликав велике занепокоєння серед державних службовців і чиновників, адже у соціальних центрах вони бачили альтернативу своїй діяльності. Але, не зважаючи ні на що, новий напрямок розвивався. Великий внесок у цей процес вніс Едвард Дж. Уорд, місцевий пресвітеріанської міністр, який почав активно пропагувати та спрямовувати національну кампанію. У 1909 р. в університеті штату Вісконсін, він організував Вісконсінське бюро громадського та соціального розвитку. Завдяки зусиллям цього бюро ідея соціальних центрів отримала широке розповсюдження. Так, у 1918 р. громадські центри (пізніша назва - «соціальні центри») існували у 107 містах, у 1924 році їх вже налічувалося 230, а у 1930 тільки в Нью-Йорку їх було – 500.
Організатор одного з найбільш відомих соціальних центрів у штаті Нью-Йорк Клінтон Чілдс пише, що «громада організована навколо такого центру для досягнення своїх політичних та соціальних прав та їх вираження; вона може зазирнути у свою власну думку і життя, відкрити для себе свої власні соціальні потреби, а потім подивитися, чи відповідають вони політичній сфері, сфері охорони здоров’я, відпочинку, освіти або промисловості, такі організації є необхідними, якщо демократичне суспільство хоче досягти успіху та вижити».
Початок руху громадських центрів та асоціацій у Великобританії також відноситься до першої третини двадцятого сторіччя. В основі створення центрів лежала ідея про необхідність людям різних соціальних верств зустрічатися, спілкуватися і працювати разом для вирішення актуальних проблем місцевого соціуму. З цією метою створювалася мережа універсальних та всеохоплюючих (всеосяжних) районних організацій. У розвитку цих організацій брали участь три органи: Національна рада соціального обслуговування, Федерація населених пунктів, а також Асоціація з питань освіти в населених пунктах. У Великобританії з’являються так звані клуби соціального обслуговування.
До 1939 року налічувалося близько 2300 таких клубів, за участю близько 250 тисяч членів. Вони надавали безробітним людям можливість працювати і організовуватися разом в інтересах місцевих громад.
У перших законодавчих паперах були наступні визначення громадських центрів та асоціацій:
Громадський центр може бути визначений як будівля, яка (1) слугує громаді організованій в асоціацію, яка відповідає за управління будівлею і (2) створює умови для розвитку рекреаційного, культурного та особистого добробуту членів цієї спільноти, і (3) являє собою місце зустрічі для громадських організацій та інших груп у суспільстві, яким необхідна будівля.
Громадська асоціація може бути визначена як добровільне об’єднання сусідів демократично організованих у рамках географічної області, які зібралися разом або в якості членів існуючих організацій або окремих осіб, або в обох якостях, щоб забезпечити для себе та своєї громади послуги, яких вимагає громада. Кількість громадських центрів зросла з 300 у 1947 році до 929 в 1960 році, а число зайнятих повний робочий день, збільшилася з приблизно 60 в 1947 році до 221 в 1956 році. Проте із фінансовими скороченнями після нафтової кризи в 1974 році, і зростанням «тетчеризму» в кінці 1970 і початку 1980-х років, та провалом у формулюванні та доведенні внесків громадських об’єднань та центрів для зміцнення місцевого життя і здоров’я відбулося значне скорочення обсягу державної підтримки. Людей, які працювали повний робочий день замінювали адміністраторами. Години, в які будівлі були відкриті для загального користування скоротилися через неспроможність платити за утримання, прибирання та ремонт. Підвищена увага була приділена заходам, які приносили прибуток: весіллям, спортзалам та барам.
Для організації Центрів місцевої активності певне значення мають педагогічні концепції С.Т. Шацького, який розпочав у Росії свою діяльність зі створення у 1905 році клубів для дітей та підлітків. У дитячому клубі були надані всі можливості вчитися життя і всі головні елементи, які беруть участь у творенні життя. Із 1909 року С.Т. Шацький керував товариством «Дитяча праця і відпочинок», а у 1911 році разом з дружиною створив літню трудову колонію «Бадьоре життя». Після 1917 р. він розгорнув теоретичну і дослідно-експериментальну роботу по створенню школи нового типу. Це був комплекс науково-дослідних установ, дитячих садів, шкіл, позашкільних установ для дітей та культурно-просвітницьких організацій для дорослих, де на основі єдиної дослідницької програми розроблялися і на практиці перевірялися форми і методи виховання в соціальному середовищі. Основоположною позицією в розробці теорії і практики соціально-педагогічної роботи колективами під керівництвом С. Т. Шацького була ідея тісної взаємодії всіх компонентів соціокультурного середовища, співробітництво школи з сім’єю, населенням, громадськими організаціями. Таким чином школа ставала не тільки центром виховання дітей, а й соціокультурним центром свого району.
Ідея співпраці школи з населенням втілюється в суспільно-орієнтованій освіті, історія якої починається з того моменту, коли з’явилися школи, близькі до церкви, церковної громади. Вони були центрами соціокультурного життя. Це було особливо важливо в невеликих населених пунктах, селах, де школа була не тільки освітнім, але й інформаційним та дозвільним центром.
Особливу актуальність дана ідея набула у 30-ті роки минулого сторіччя за часів Великої депресії, коли загострилися економічні і соціальні проблеми, особливо в промислових регіонах. Молоді нічим було зайнятися у поза навчальний час, процвітали безробіття і вандалізм, соціальна апатія. Загальнодержавну проблему, що виникла необхідно було вирішувати. І початком діяльності в цьому напрямку стала робота по залученню всіх членів співтовариства в процес суспільно-орієнтованої освіти. Саме в цей час підприємець Чарльз Стюарт Мотт і вчитель фізкультури зі школи Хедлі г. Флінта Френк Менлі прийшли до думки, що школа може бути корисна жителям спільноти, вирішуючи їх проблеми, і навпаки. Це і послужило початком руху суспільно-орієнтованої освіти, принципи якого реалізуються в освітніх системах різних країн світу майже вісімдесят років і активно просуваються і підтримуються Фондом Мотта. У його основу лягло розуміння того, що будівлі шкіл, при необхідності, можна було б використати 24 години на добу, підвищуючи віддачу витрачених на них коштів, приносячи користь для кожного члена суспільства.
Концепція суспільно-орієнтованої освіти в даний час інтенсивно втілюється в практику так званих громадсько-активних шкіл (ГАШ) у посткомуністичних країнах: у Росії, Україні, Чехії, Польщі, Румунії. Громадсько-активна школа, усвідомлюючи свій величезний потенціал, бере активну участь у вирішенні проблем місцевого соціуму, вона формує активну громадянську позицію, налагоджує партнерські відносини з навколишнім соціумом, а головне вона є об’єднуючим початком, де не тільки вчителі, діти та їхні батьки, а й місцеві жителі, представники комерційних і державних структур, громадські організації працюють разом для вирішення проблем, які стоять перед місцевим співтовариством.
Багато сучасних шкіл України також проходять шлях соціальної активності учнів до створення громадсько-активної школи. Ось наприклад, як бачить майбутнє завуч з виховної роботи ОАШ № 27 (м. Одеса): «Школа зможе використати свої ресурси більш ефективно в інтересах всіх людей, що проживають у її мікрорайоні. Перетворюючись у центр мікрорайону (центр культури й утворення), школа зможе одержувати реальну допомогу й сприяння від місцевого співтовариства, комерційних структур, влади. Це співробітництво стане взаємовигідним. Школа ще ширше відкрила свої двері для громади, а громада, у свою чергу, одержить можливість одержувати від школи необхідні їй послуги, а також брати участь у розвитку освітнього процесу. Навколо школи почнеться процес самоорганізації й розвитку місцевих співтовариств, здатних самостійно вирішувати не тільки завдання утворення, але й інші соціальні проблеми» [36; с. 30]. Як бачимо, Центри, створені при загальноосвітніх школах, планують свою роботу на основі співробітництва з різними групами місцевого співтовариства, і в такий спосіб прискорюють процес розвитку місцевої громади.
Іншою сучасною моделлю інтеграційної структури для розвитку місцевих громад є польські Центри активності локальної (ЦАЛ) і українські Центри місцевої активності. І в Польщі, і в Україні подібні центри створюються при місцевих державних установах культури (районні будинки культури, бібліотеки). І це не випадково, адже місцеві установи культури у відповідності зі своєю місією формують, розвивають і задовольняють соціальні, творчі, національно-культурні потреби місцевої громади. Найбільш актуальні проблеми, що виникають в місцевому співтоваристві (молодь, жінки, сім’я, захист навколишнього середовища, розвиток сільського господарства, мистецтво) у тій або іншій формі (об’єднання по інтересах, клуби дозвілля, літературно-музичні вітальні, клуби ерудитів і т.п.) реалізуються в діяльності установ культури. Іноді представники відповідного напрямку НДО, а також члени місцевої громади використовують потенціал установ культури (приміщення, устаткування, кадри) для проведення заходів, що є частиною вирішення певної проблеми місцевого соціуму. На цих заходах закладаються основи для налагодження між людьми відносин довіри, єдності, без яких неможлива спільна діяльність членів громади в інтересах процвітання й добробуту кожного. Зв’язок між працівниками культури й членами місцевої громади двосторонній, тому що й установи культури одержують від місцевого співтовариства підтримку в зміцненні матеріально-технічної бази, кадрового й інформаційного потенціалу. Однак така взаємодія, як правило, носить стихійний, неорганізований, отже й некерований характер. Як показав досвід Польщі й України, цілеспрямованість, системність взаємовигідного обміну ресурсами між членами громади, з одного боку, і установами культури, з іншого, значно активізують процеси місцевих соціальних ініціатив.
У Польщі Варшавський ресурсний центр «ВОRIS» створив дворічну школу аніматорів, куди на конкурсній основі приймають працівників установ культури. Аніматор - це людина, що живе на території громади, має бажання, знання й уміння, а також особистий практичний досвід у питаннях розвитку громади. Основне призначення цієї людини - створювати для членів громади сприятливі умови в просуванні їхніх ініціатив. Аніматори допомагають громаді зробити процес розвитку громади більш продуктивним: надають технічну, організаційну, фінансову підтримку й діляться тими знаннями, уміннями й навичками, яких бракує громаді.
Розвиток ЦАЛів багато в чому виявився можливим завдяки фінансовій підтримці, що їм спочатку надав Варшавський Центр філантропії. Поступово Центри навчилися вирішувати соціальні проблеми, використовуючи в основному місцеві ресурси. У громадах створюються комунальні фонди, кошти яких ідуть на реалізацію громадських ініціатив місцевого співтовариства. Примітно, що кожен член громади, починаючи від дитини й закінчуючи мером, бере безпосередню участь у зборі коштів для поповнення фонду. Так, мер містечка може брати участь у благодійному спектаклі. Під час великодніх свят продаються яйця, розфарбовані різними людьми: це й звичайні городяни, і імениті члени громади, творча продукція яких користується величезним попитом і оцінюється недешево. Фінансовий збір, проведений під час подібних заходів, є одним із джерел поповнення комунального фонду.
Одним з перших польських ЦАЛів став клуб «Сурма», який працює в районі «Полювання» Варшави, де проживає близько 90 000 чоловік. Клуб реалізує програми, спрямовані на мешканців різного віку і соціальних категорій. Так, програма «Перший крок» адресована мамам з маленькими дітьми, які на базі Клубу зустрічаються, спілкуються, діляться досвідом, з ними працює психолог.
Інша цікава програма - курси комп’ютерної грамотності для літніх людей. Це навчання ініціював і проводить один з жителів району. На курси ходять люди старше 70 років. Клуб «Сурма» допоміг поширити інформацію про курси серед мешканців та надає приміщення для занять.
Волонтери клубу багато працюють з дітьми. Наприклад, в рамках проекту «Зачарована ковдра» молоді добровольці розповідають дітям від 3 до 6 років казки, займаються з ними малюванням, моделюванням, аплікацією і так далі.
У рамках іншого творчого гуртка - «Стара шафа - нові ідеї» волонтери та співробітники Клубу допомагають жителям району поповнити свій гардероб, переробляючи і оновлюючи старі речі.
Клуб орієнтований переважно на жителів конкретного мікрорайону, в якому проживають 30 000 жителів. Однак Клубом реалізовані партнерські проекти, спрямовані на всіх жителів району. Так, в 2001 році була створена Коаліція на користь району, яка об’єднала понад 30 організацій району - школи, поліцію, будинки культури, бібліотеки, громадські організації і т.д. Одне з основних досягнень коаліції - створення путівника по організаціям району, які можуть бути корисні сім’ям і батькам (довідник шкіл, поліклінік, ясел і. т.д.). Примітно, що автори довідника спочатку його підготували до друку, а потім звернулися до глави району з проханням профінансувати видання тиражу. Главі нічого не залишалося робити, як погодитися. Тепер коаліція готує аналогічний путівник по району для літніх людей.
Інший цікавий проект коаліції називається «Відкрита школа». Назва говорить сама за себе, - школи залишаються відкритими після занять для учнів та їх батьків, які переважно займаються спортом і фізкультурою в шкільних спортзалах.
В рамках проекту «Соціальний адвокат» створено пункт цивільної інформації для людей, що потрапили у важку життєву ситуацію. Юрист – волонтер консультує цих людей по телефону.
Клубом також реалізується безліч творчих програм і проектів - це і активізація жителів за допомогою мистецтва, і видання газет і журналів, де публікується творчість жителів району, і проведення конкурсів дитячих малюнків і т.д.
Центри місцевої активності при будинках культури з’являються і в Україні в контексті пошуку шляхів відродження місцевих спільнот, механізмів становлення громадянського суспільства як свого роду ресурсні центри їх розвитку. Центр місцевої активності об’єднує активних, творчих людей, які орієнтовані на ідеали громадянського суспільства, на демократизацію всіх сфер соціального життя, на перетворення клубів, розташованих у малих містах і селах, на просвітницькі та культурні центри місцевих громад. Основна ідея Центру місцевої активності полягає в тому, що будинок культури не може існувати окремо від потреб жителів населених пунктів, саме клуб може стати ініціатором розвитку цієї спільноти.
Праобразами Центрів місцевої активності в Україні є інформаційно-консультативні пункти (ІКП) при закладах культури, які виникли в 1999 році, в умовах величезного бюджетного дефіциту і вкрай недостатнього фінансування культури, і були орієнтовані на пошук та залучення позабюджетних коштів і додаткових ресурсів, необхідних для їх виживання. При цьому ініціатива створення ІКП належить громадським організаціям.
На початку 1998 р. група представників окремих НДО міста Кіровограда зіткнулася з проблемою інформаційної ізольованості третього сектору регіону від процесів, що відбувалися в інших частинах України. Це мало наслідком повільні темпи розвитку НДО на фоні великих міст і Західної України. Дуже обмежена кількість організацій, підтриманих міжнародними фондами, мали гарні стартові умови, але при цьому були «закритими» для інших організацій. Так, НДО, розташовані у малих містах і районних центрах, фактично були виключені з регіонального і місцевого інформаційного простору, що приводило до нестійкості їхнього існування. Ініціатором позитивних змін у цьому напрямку став Кіровоградській ресурсний центр – Центр підтримки творчих ініціатив (ЦПТІ). Для підвищення життєздатності НДО Кіровоградської області Центр обрав заклади культури і на їх базі розробив модель інформаційно-методичної мережі.
Це був час стрімкої зміни нашого суспільства. Для того, щоб відповідати вимогам часу, організації були змушені шукати нові форми роботи, все частіше стали лунати слова демократія, відкритість, громадські ініціативи. Такі стрімкі зміни торкнулися і сфери культури, в першу чергу будинків культури та бібліотек, розташованих у районних центрах. В основу інноваційних змін було покладено дві ідеї: ідея єдиного соціокультурного простору територіальної громади і соціального партнерства. Побудова моделі центру громадської активності при установі культури спиралося на переконання в тому, що клуб не може існувати окремо від соціокультурного простору свого регіону, від потреб жителів оточуючої клуб спільноти, саме заклад культури може стати ініціатором розвитку цієї спільноти. Центр місцевої активності дозволяє організувати дозвілля мешканців місцевої громади і одночасно створити навколо себе громадянське суспільство. Соціальне партнерство включає в себе тісніше співробітництво не тільки з найближчим співтовариством, але і з владою, бізнесом, різними державними структурами, громадськими організаціями і т.д. Воно, з одного боку, оптимізує роль будинку культури як культурно-дозвіллєвого інституту, підвищує його значущість у житті місцевого співтовариства, а з іншого - дозволяє спиратися на підтримку конструктивних громадських та державних сил, які зацікавлені у підвищенні якості різноманітних аспектів життя своєї громади.
Саме ці концепції дозволили по-новому подивитися на функції районних установ культури, які стали полем активної взаємодії держави, бізнесу та суспільства. Продуктивна діяльність, притаманна інформаційно-консультативним пунктам при будинках культури була спрямована на перетворення місцевого населення в місцеве співтовариство. Переосмислення будинком культури своїх завдань, ролі і статусу в мікрорайоні, розвиток технологій по взаємодії з НГО і співтовариством дозволило йому вийти на новий рівень, стати центром співтовариства, об’єднуючим началом для вирішення не тільки своїх проблем, але й проблем всієї спільноти і, тим самим, мінімізувати наслідки кризи в місцевих спільнотах .
Основним структурним елементом інформаційно-методичної мережі був регіональний ресурсний центр (ЦПТІ), розташований у Кіровограді, ця інституція відігравала координуючу і інтегруючу роль в інформаційному забезпеченні процесу соціального розвитку територіальних громад регіону. На місцях, тобто в малих містах і районних центрах, на базі будинків культури (БК) створювалися інформаційно-консультативні пункти (ІКП), що були представницькою структурою ЦПТІ і поєднували місцеві недержавні організації, ініціативні групи, надаючи їм різнопланову інформаційну і консультативну допомогу.
Таким чином, центри місцевої активності мають давню історію, проте, ідея інтеграції місцевого співтовариства на базі клубів, шкіл та інших структурних утворень місцевої громади не втратила своєї актуальності і сьогодні. При пошуку сучасних форм і методів роботи центру важливо спиратися на попередній досвід, на те позитивне, що накопичено на всіх етапах розвитку ідеї залучення громадян до вирішення проблем місцевого соціуму.
* - Абрамов Л.К., Азарова Т.В. Центр місцевої активності для розвитку громад. - Кіровоград: ІСКМ, 2012. - 144 с.
